Марина Круть
"Я просто хотіла, щоб мою музику слухали люди"

Марина Круть – бандуристка, учасниця шоу "Голос Країни", "Х-фактор".
Цієї осені випустила сольний альбом Albino.
Це інтерв'ю ми планували до початку гастрольного туру, але вийшло воно якраз до заключного концерту в Києві.

Бандура чи вокал? Вокал.
Бандура чи секс? Бандура.
Музика чи слова? Музика.
Потап чи Монатік? Монатік.
Творчість чи гроші? Гроші.
Чай чи кава? Кава.
Коти чи собаки? Собаки.
Хмельницький чи Київ? Хмельницький.
Чоловік чи жінка? Чоловік.
Те, що зовні, чи те, що всередині? Те, що всередині.
Світло чи тінь? Тінь.
– Назви три речі за останній рік, які тебе змінили?
– Фінансові та життєві труднощі, медитації та люди, які надихають.

– Головна емоція, яка описує «Альбіно».
– Справжність. Останній рік я постійно запитую себе: “Хто я?” і як зробити так, щоб кожен день мого життя був кайфовим. Це складно, але я прийшла до висновку, що все має бути чесно. І музика має бути чесною. Саме з цим почуттям я писала Albino і сподіваюся, що люди відчувають це, слухаючи альбом.

– Опиши ідеальну обстановку, в якій треба слухати твій новий альбом.
– Його треба слухати на самоті, в навушниках, сидячи біля моря, річки, океану чи озера. Тобто, будь-яка водойма. Крім ванни, туди краще в навушниках не лягати))
– Які найдивніші відгуки ти чула на свою музику?
– Зараз Альбіно набирає популярності і для мене це дуже важливо. Бо раніше мою музику слухали не аж так багато людей. Кожного дня мені пишуть близько двадцяти людей: “Я слухаю твою музику”, “Дякую за альбом”. І це була головна мета цього альбому. Я просто хотіла, аби люди слухали мою музику. І все.
Звісно, трапляються й неадекватні коментарі під відео. Наприклад, що я використовую бандуру як спосіб хайпу, бо так легше. Або ще було про надмірну оголеність у кадрі (мова йде про кліп на пісню “Не ок”). Мовляв, виставила груди на огляд. Але мені навіть не довелося щось відповідати – хтось зі слухачів пожартував “коментар від колишнього”. Це було справді смішно.
– До речі, щодо грудей. Зараз у світі тренд бодіпозитиву? А як ти ставишся до власного тіла? 
– Я не розповідала про це раніше, але в дитинстві я сильно обпекла собі ноги. Сліди від цих опіків були дуже помітними і я надзвичайно комплексувала через це. До 16 років я не могла одягти щось вище колін. Мені говорили, що це негарно і варто такі речі якомога менше показувати. Я вважала ці сліди страшним недоліком. Але зараз сприймаю їх як частину себе. Мені з цим ок. 
Досягти абсолюту неможливо. І хоча є якісь речі, які я не прийняла в собі остаточно, з кожним роком люблю і поважаю своє тіло все більше.

​​​​​​​– Щодо тіла зрозуміло. А загалом – які свої рішення у минулому ти би змінила? 
– Я би все змінила. Якби не усвідомлювала, що вчинки і рішення в минулому зробило мене такою, якою я є нині. Звісно, є речі, про які шкодуєш. Але це досвід, який творить нас.
Одна з тих речей, яких би я не робила – це мій перший альбом Архе. Бо він мені дуже важко дався у всіх сенсах – і морально, і фізично, і фінансово. Я тоді була дуже наївною – запишу альбом, видам, а там як піде. Однак зараз я розумію, що досвід того альбому зробив інакшим моє ставлення до роботи над музикою. Тому, знаєш, я би нічого не змінювала.
– Саундпродюсером твого альбому став фронтмен гурту ADAM Міша Клименко. Як я розумію, саундпродюсер має великий вплив на те, яким буде музичний продукт. Розкажи про свій досвід.
– Міша має дуже міцний внутрішній стержень і достатньо пофігізму, щоб впливати на думки людей. Все почалося з того, що до однієї з пісень в альбомі мені написали суперпопсовий біт і я прийшла до Міші на студію писати вокал. 
Варто сказати, що це було все якраз після “Голосу країни” і період після шоу видався дуже складним. Не знаю, був то ретроградний Меркурій чи ще щось. Але минув останній ефір і я розуміла, що маю якось підтримувати ту хвилю уваги, яку дало шоу. Випустити якусь пісню, підтримувати популярність.  І мене чомусь понесло не в той бік – простіше біт, простіше музика. Я почала від себе вимагати неможливого. У мені знову прокинулися ті два голоси, один з яких говорив: “Ну, давай, напиши якусь попсову пісню”. А інший голос казав: “Сам пиши”. 
Я жила як в тумані, відмовляючись розуміти, хто я є насправді. У висновку була створена перша пісня з альбому в абсолютному поп-стилі. І якраз у той момент я прийшла до Міші на студію писати вокал.
І от я сиджу, записую вокал, а він дивиться на мене квадратними очима і каже: “Ти що, здуріла? Що ти робиш? Куди ти йдеш, на кого рівняєшся?”. Я тоді ніби отямилася. І кажу йому: “Будь ласка, допоможи мені зробити цей альбом”. Так ми й почали з ним працювати. 
Хочу надзвичайно подякувати Міші, бо саме він показав мені, як варто працювати над створенням альбому. Він навчив мене робити музику з першого разу. В сенсі, коли ти пишеш музику на студії, то найперша твоя емоція і є справжньою. Друга, третя спроба – це вже похідне, ти починаєш думати, милуватися голосом. Він навчив мене по-іншому навість слухати музику. Раніше слухала музику як людина з музичною освітою – по нотам, гармоніям. Він же показав, як чути музику в іншій площині. Важливіше питати себе: а тобі особисто подобається, як звучить ця пісня? І це була мить, яка все змінила: підхід до роботи, розуміння творчого процесу. Після того я вже не могла писати музику так, як робила це раніше.
Міша на власному прикладі показав, що для справжньої музики потрібні не супердорогі кліпи, костюми чи щось іще. Очі і вуха – ось що важливо для музиканта.
І ще одна річ, яку я зрозуміла в процесі роботи. Коли працюєш над аранжуванням пісні, завжди є вибір: зробити її простіше і тоді вона буде форматною для радіо, або ж зробити її складнішою, як подобається особисто тобі. Така гойдалка. Міша навчив мене залишати ці роздуми за бортом і просто зосереджуватися на собі. Послати до біса радіостанції, формат, тренди, навіть цільову аудиторію. І спитати себе: “Тобі подобається? Це ти?” І коли відповідь буде ствердною, тоді це буде твоя музика.
– Альбом завершено. Що далі?
– Останній трек в альбомі має назву “Хто я?” Ця композиція відрізняється від інших. Вона важча: і по саунду, і по тексту. Це загалом інший музичний напрямок, який показує мій рух. Це стиль world music, у якому я хочу розвиватися. Мене зараз цікавить європейський та світовий рівень. І ця пісня ніби інтро чи тизер до того матеріалу, який я планую створювати. 
У мене є проект імпровізацій, його можна послухати на soundcloud. Це інструментальна імпровізація у вигляді двадцятихвилинних лонгплеїв. Обкладинками до цих треків я беру світлини, які мені подобаються. До одного з перших записів я обрала твою роботу, до речі.
Я хочу писати такі треки щомісяця. Не знаю, чи зможу тримати такий темп, але наразі мені це дуже до вподоби. І я бачу, що така музика подобається людям. Під неї легко як працювати, так і медитувати чи просто слухати. 
Я надто лінива, щоб різати чи монтувати ці треки, тому з першого разу все записую і публікую на стрімінгових сервісах.

– Чи грала ти колись те, що тобі не подобалося, заради грошей?
– Звісно. Навіть сьогодні часом трапляються такі речі. Це все питання балансу і компромісу. Спочатку ти граєш за правилами інших, а потім встановлюєш свої правила. Це як відомий вислів “Спочатку студент працює на заліковку, а потім заліковка працює на студента”.

– Чи доводилося тобі чимось жертвувати заради своїх принципів?
– Щодня. Особисті стосунки завжди потерпають через творчі амбіції. Навіть проблеми зі спиною – це теж жертва заради кар’єри бандуриста. 
– Ти колись користувалася "корисними" знайомствами для досягнення власних цілей? Взагалі чи ти колись свідомо робила вчинки, в основі яких була чиста вигода?
– Можна сказати ні, а можна і так. Все залежить, з якого боку поглянути. Я вважаю так: якщо твоя музика – лайно, то тобі доведеться дуже сильно напрягатися, якось себе просувати, когось просити чи кудись пролазити. Якщо ж ти робиш гарний продукт, то тобі не доведеться підлизуватися і говорити: “Ну візьміть мене!”.
Як і в кожної людини, у мене є сумніви. Якісь суперечки всередині, коли одна половина каже: “Марино, йди тусуйся, бо це потрібно для іміджу, знайомств, ти ж публічна людина.” Мене вистачає хвилин на сім, після чого друга половина говорить: “Досить, пішли додому писати музику”. Можливо, ці знайомства були б дуже корисними, але я не вмію підлещуватися.
Коли вийшов альбом, я надіслала його Монатіку та Потапу як своїм колишнім тренерам на “Голосі країни” з проханням сказати свою експертну думку. Вони пройшли великий шлях, а я лише на його початку. Мені важливо розуміти свої косяки, почути об’єктивну критику.
А з іншими проханнями йти до них не бачу сенсу. Бо скількох вони вже бачили таких як я? Сотні. Тому будь-які подібні пориви я відкидаю. Просто попросила послухати альбом і якщо сподобається, то поділитися.

– І що вони сказали?
– Потап не відповів, а Монатік сказав: “Крутий альбом” і навіть запостив у себе в сторіз.
– У тебе були тривалі гастролі до Канади цього літа. Твоє перше враження від Канади? 
– Я була у двох містах – Монреалі й Торонто. У Монреалі мені сподобалося більше. Там дуже прикольно жити. Я приїхала туди і подумала: “Я би хотіла тут жити”. Якби я не мала жодних творчих амбіцій, не була музикантом, то так цілком могло й бути. Каталася би на велосипеді, купувала собі хліб у пекарні, лежала на травичці. Канада – це суцільний chill.

– Чи могла би там існувати Марина Круть як бандуристка?
– Я не можу відповісти на це питання.
– Пісні з першого альбому були написані на твої власні тексти. Чому для Albino ти змінила підхід?
– Знаєш, я вирішила применшити своє его. Сказала собі, що не варто зосереджуватися лише на власних текстах, якщо є люди, значно вправніші зі словом: Герда Соняш (авторка слів пісні “Дівчинко”), Леона Вишневська, ти (я не просила Марину вказувати моє ім’я, але це приємно), Василь Симоненко, якого я обожнюю. Тоді чому б не створювати щось прекрасне, переміщуючи ці слова у площину музики.
​​​​​​​– Яка остання пісня грала у твоєму плейлисті?
– Сьогодні зранку я слухала новий альбом Jerry Hell. І одразу після цього я відкрила її перший альбом і переслухала його від початку до кінця.
– Назви своїх музичних авторитетів.
– Минулої зими, коли я писала альбом, багато слухала Тома Йорка. І він на мене справив колосальне враження. У моїх бандурних переграх можна почути багато меланхолійності - це безумовно його вплив. Той інакше дивиться на світ і передає це музикою.  
– Як ти пишеш музику? Найнесподіваніше місце, де тобі приходило натхнення?
– На колінах) Я пишу музику в себе вдома. Буває, що йду вулицею і чую всередині себе музику. Значить, треба швидше йти додому записувати. Це правило, яке діє у 100% випадків: поки тебе пре – твори. Не зупиняйся. Якщо відчуваєш натхнення, треба вичерпати його до краплі. Не робити цього “допишу куплет потім, бо зараз треба зробити щось інше”. Потім не прийде. 
Багато разів було, коли ти у процесі й хтось подзвонив, покликав чи сама зайшла в інстаграм, відповіла на коментар, навіть вийшла попити води – і нема натхнення. Треба забити на все і максимально концентруватися на творчості, відключати голову. Така от порада від Марини Круть.
– Ти залежна від соцмереж?
– Гадаю, якби я не заходила в інстаграм, то мала би інший рівень свідомості. Бо це постійне підгодовування его. Інстаграм – дуже травматична соцмережа. Особливо, коли ти творча людина. Гортаєш стрічку, а там у когось альбом, в іншого концерт, у третього ще щось. А в тебе, наприклад, зараз нічого не відбувається. І починається оця історія з порівнянням. Треба мати велику силу волі, аби вимикати таку деструктивну функцію. Я, на жаль, поки не вмію. Точніше, коли я на хвилі, то все виходить. Але в миті затишшя не виходить не порівнювати себе з іншими. Адже в соцмережах ніхто не ділиться тим, як у нього все погано. Всі показують себе з найкращого боку. Тому часом я видаляю інстаграм зі смартфону, влаштовую собі цифровий детокс.
– Чи не стала бандура твоїм наріжним каменем? Завдяки їй ти відбулася як музикант, склався твій цільний образ і водночас бандура сама по собі є потужним символом з власною енергетикою, якщо хочеш. Чи це ніколи не спонукало тебе змінити інструмент або взагалі відмовитися від нього?
– Я думаю так: кожна людина має власні вібрації і оточує себе відповідними речами. Наприклад, Maruv, яка працює з “нижніми чакрами”: всі ці підбори, шкіра, латекс. І музика в неї теж відповідна. Мені здається, що я з бандурою на одній хвилі. Це мій інструмент.
І в той же час, люди слухають мене не через бандуру. Я не геніальна інструменталістка і частіше чую відгуки про свій голос, аніж про звучання бандури. Але мені як митцю хочеться транслювати свою творчість саме через цей інструмент. Я постійно шукаю “свій” звук. І в Albino, здається, мені вдалося досягти оптимальної присутності бандури. Якщо настане мить, коли я вичерпаю її можливості, тоді буде сенс робити щось інше. Але це буде дуже нескоро. 
​​​​​​​– Якщо бандура дає тобі можливість “свого” звучання, то що ти даєш бандурі?
– У пошуках “свого” звуку я винайшла кілька прийомів, яких немає в академічній музиці. Зараз я пишу свою другу нотну збірку (поки я розшифровувала це інтерв’ю, збірка під назвою “Заграй мені щось на бандурі” вже вийшла друком і її можна замовити ось тут: ) і в ній можна буде побачити результати моїх пошуків.
Варто сказати, що знайти нове досить складно, бо серед моїх колег-бандуристів багато новаторів. Це Роман Гриньків, Ярослав Джусь та “Шпилясті кобзарі”, Георгій Матвіїв і багато інших. Я не хочу їх перевершити, а просто граю так, як мені подобається.  
– Судячи з того, як швидко розійшлася перша збірка, ти є авторитетом для багатьох бандуристів. Ти згадувала велику кількість відгуків на альбом, потім участь у “Голосі країни”. Це і є успіх?
– Мій найбільший недолік – це постійна самокритика. Ніколи в житті я не говорила собі: ось це успіх. Так, щоб я відчула справжнє задоволення собою. Були якісь внутрішні моменти, коли я відзначала своє зростання чи взяття якоїсь планки. Але я не пов’язую це з успіхом.
До прикладу, для мене було не так важливо зіграти концерт з оркестром, як дописати всі нотні партії для нього. Це мій мінус, що я не вмію сама себе хвалити. 
І ще один момент - бандурне мистецтво постійно розвивається. З’являються нові виконавці, всі щось створюють, знімають кліпи, випускають альбоми. Ти маєш бути постійно в русі, аби тримати цей рівень. Я звикла сприймати свої досягнення як належне, хоча за цим стоїть велика щоденна робота.
– Коли ти ставиш собі цю планку, то порівнюєш себе з іншими бандуристами чи загалом з усіма музикантами?
– Коли я була студенткою, тоді часто порівнювала себе з іншими. Відколи ж я знайшла своє звучання, то потреба в цьому зникла. Тепер єдина людина, з якою себе порівнюю – я сама. Завжди намагаюся стрибнути вище власної голови і бути кращою, ніж була вчора.

– Якщо успіх для кожного різних, то безумовною величиною залишаються гроші, які музикант отримує за свій виступ. Наскільки зріс твій гонорар після участі в “Голосі країни”?
– Все починається із впевненості в собі. Мені пощастило мати людину, яка допомагає підіймати внутрішню вартість. Бо раніше моя самоцінність була дуже і дуже низькою. Після того, як я сама зрозуміла, що варта більшого, зросла і моя ринкова вартість як артиста. 
Я би хотіла цінувати себе більше і мати вищу ціну, бо вклала у свій розвиток не один рік і присвячую музиці увесь свій час, всі зароблені гроші і всю себе. 

– Що для тебе благодійність?
– Коли ти робиш комусь добро і потім про це не розповідаєш.
– Про що ти мрієш? Чи збуваються твої мрії.
– Я завела собі щоденник мрій. І все, що я загадала, збулося. Тому друга порада від Марини Круть - заведіть щоденник мрій.
Часом я думаю, чи не стою на місці. Чи є ріст і розвиток у тому, що я роблю. І коли озираюся на три, два роки тому, то бачу цей рух. Тому варто мріяти і ставити амбітні цілі. Рік тому я не могла й подумати, що Міша Клименко спродюсує мені альбом. Чи те, що Монатік запостить мою пісню в своєму інстаграмі. Але це здійснилося. Тому треба мріяти частіше. 

– Якби в тебе була суперсила – що б ти обрала?
– Я би позбулася страху та ліні. 

– Чого ти боїшся?
– Бути надто лінивою та заскорузитися. Стати на легку дорогу і перестати відчувати світ.
У моїй улюбленій книзі “Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей” Воннегута є такий вираз “поки ми не вкрилися молодим жирком”. Так от, я дуже боюся цього стану. Боюся називати музику роботою. Чи говорити після виступу: “Ми відпрацювали концерт”. 

– Що б ти зробила, якби не боялась?
Була би більш тверда у своїх рішеннях. Через страх бути не зрозумілою чи засудженою я не завжди стою на своїй думці до кінця.
– Чи були в тебе моменти, коли ти була готова йти працювати на офісну роботу і залишити творчість?
– Швидше, навпаки. Я дуже боялася зробити своє життя надміру творчим. Про митців побутують стереотипи, що вони хаотичні, необов’язкові, легковажні. І були миті, коли я дивилася на своїх авторитетів і хотіла перейняти їхні риси. От він запізнюється всюди і я собі думала: “Може, й мені варто бути більш легковажною?” Але згодом я прийняла те, що всі різні. І творчу людину визначає не набір рис, а продукт, який вона створює.
Для мене важливий баланс. В Україні, на жаль, музикант часто і адміністратор, і бухгалтер, і менеджер. Для музики залишається не надто багато простору, але реальність така, що ти мусиш це робити. І перемагає той, кому вдається поєднувати творчість і рутину. Я зрозуміла, що риса неуспішної людини це “в мене немає настрою, я зроблю це потім”. Якщо ти хочеш чогось досягти, то мусиш дотримуватися обіцянок та дедлайнів.
– Я слухала “Ок” і можу передбачити відповідь, але – в чому ти знаходиш свій ресурс від втоми та вигорання?
– Вода мене сильно наповнює, це вже всім зрозуміло. Закриваюся від людей, вимикаю контакти. Я не можу говорити, не взаємодію ні з ким. Щоб відновитися, треба згадувати і робити те, що любиш. Я, наприклад, люблю салат із крабових паличок:)
Мені дуже подобається картинка з інтернету, де написано “Час від часу треба зупиняти колесо і вигулювати білку”. Тому порада номер три від Марини Круть – зупиняйте своє колесо і вигулюйте білку. 

– Коли настане кінець світу?
– У дитинстві я думала, що кінець світу настане одразу після моєї смерті. В принципі, з того часу моя думка не змінилася.
– Яка різниця між публічною і приватною Мариною?
– У мене є дві сторінки в інстаграм: публічна і приватна. От у приватній я пощу всілякі дурощі. Там розкривається моє альтер его. 
Люди часто сприймають мене такою, яку бачать на концертах та на ефірах. Але є й інша Марина: вразлива і дивна, в різних шкарпетках – для мене це вираз неординарності. Часом ще й одягаю їх навиворіт.

– Як це бути хлопцем бандуристки?
– Це дуже непросто. Бути терплячим, відмовитися від порівнянь та ревнощів, ставитися філософськи до життя. І головне, розмежовувати публічну і приватну Марину Круть.
Пам’ятаю період, коли я хотіла покинути музику і стати ідеальною дружиною, що варить найкращий борщ. Мене вистачило на три дні.  

– Ти віриш у вірність?
– Мені потрібен час, щоб осягнути це. Було б наївно сказати “так”. Знаю одне: час дуже сильно змінює людей і стосунки. Треба вміти грати за правилами цього часу, аби втримати людину біля себе. Модель, коли жінка сиділа вдома, пекла пироги і цього було достатньо, вже не працюють. Я вірю в хороші партнерські стосунки.
Яка головна людська чеснота для тебе? Чесність.
Яка твоя головна чеснота? Чуттєвість.
Без чого не може бути любові? 
Без любові до себе. Без знання своїх кордонів та розуміння своєї цінності.
Без чого не може бути Марини Круть? Без щирості.
Проект IntroPhoto – синтез того, що можна побачити і чого не видно на поверхні.
Точка перетину мовного та візуального контакту.
Спроба поєднати інтерв'ю та фотографію у вимірі "тут і зараз".
Авторка проекту: Оксана Боровець