Тамріко – авторка двох давно розібраних на цитати бестселерів – «Всередині чоловіка» і «Всередині жінки». Грузинка за походженням, вона живе на дві країни: Німеччину та Україну.
Наша розмова про пошуки себе, прокрастинацію, чоловіків та наступну книгу Тамріко відбулася напередодні її чергового від'їзду до Німеччини.
– Слава чи гроші? — Гроші.
— Чоловік чи жінка? — Чоловік.
— Дорослі чи діти? — Діти.
— Те, що всередині, чи те, що зовні? — Всередині.
— Зміст чи емоція? — Емоція.
— Україна чи Німеччина? Чи Грузія? — Франція.
— Спокій чи драйв? — Мабуть, драйв.
— Світло чи тінь? — Світло.
— Назви три речі за останній рік, які тебе змінили.
— — Декілька років тому назад сталася важлива для мене річ, яка вплинула на моє життя зараз: я познайомилася з хлопцем, який був першим, хто вказав мені на те, що за характером я більшою мірою грузинка, ніж українка. Я цього не помічала. А те, що помічала, мені не подобалося. А він звернув увагу на те, як це класно, що в мені є саме ці риси. Він був настільки у цьому впевнений и наполегливий, що поступово я наново закохалася у саму себе. Але цього разу саме як грузинка. Гадаю, ці стосунки у якомусь сенсі були мені надані Всесвітом саме для національної самоідентифікації. Це дуже мене змінило: я стала геть інакше сприймати свою зовнішність, характер, стиль одягу, поведінку. Багато що стало на свої місця. А ще він страшенно нагадував мого батька за характером. Навіть палив точно так само. Жести, жарти були один в один. Мого тата вже немає, а останні роки до його смерті ми взагалі не спілкувалися. Я, будучи вже дорослою, багато чого з ним не обговорила. І хоча я не вірю в містику, таке відчуття, ніби мій батько в особі цього чоловіка повернувся, аби договорити, розповісти мою грузинську частину історії.
А ще на мене сильно вплинуло життя на дві країни. Весь минулий рік мені довелося туди-сюди їздити. І це дало розуміння, наскільки ми собі малюємо одне в голові, а на практиці все геть інше. З одного боку, кордонів справді немає: сів на Wizzair – і за дві години дістався до іншої країни. Швидше, ніж із Троєщини на Лук’янівку. Але коли живеш на різних квартирах, ти повинна мати два комплекти одягу, бо все не забереш із собою. Або постійно докуповувати щось нове. Ти постійно забуваєш, які речі знаходяться у якому місті. І коли тобі щось потрібно, виявляється, що це в іншій країні. 
Тобто це не так романтично, як багато людей і як я сама собі це уявляла. Тіло також дуже реагує на зміни ритму й атмосфери. Щоразу, коли я прилітаю до Німеччини, мені потрібен тиждень, аби відійти й розслабитися. І коли приїжджаю до України, то також потрібно кілька тижнів, аби зрозуміти, що тут інший час, інші обставини. Елементарно, але я постійно забуваю про ескалатори в метро. Вони такі довгі, що я повинна закласти додаткових десять хвилин на дорогу. А це вже впливає на те, запізнююся я чи ні. 
Все це, зрештою, вплинуло на моє розуміння важливості дому та свого коріння, походження. Постійного дому, в якому прокидаєшся щоранку... І я розумію, до мозку кісток, наскільки важливий простір, який ти сама створюєш. 
Що ще третє... Не знаю, важко сказати. Здається, що людей змінюють не якісь конкретні події, а, приміром, ти довго збирав у собі якусь інформацію, а потім щось сталося, впала якась остання крапля – і відбулася кардинальна зміна. Гадаю, останні років десять я йшла до таких змін.
— Це дійсно довгий шлях прийняття себе. Зараз у світі тренд бодіпозитиву, але в кожного своя історія.
— До самої ідеї бодіпозитиву я ставлюся позитивно. Погано лише те, як спотворюють цю ідею в світі. Коли на обкладинку відомого британського жіночого журналу ставлять суперпишнотілу модель, але при цьому все одно світлину сильно ретушують.
Але ж суть в іншому. У мене, наприклад, інша проблема. Всі худнуть, а я не можу набрати вагу. Тривалий час я намагалася показати себе об’ємнішою за рахунок одягу, підборів, зачіски тощо. Та це лише підкреслювало мою худорлявість. І лише коли я зустріла типологію Девіда Кіббі (як обрати свій стиль з огляду на форми тіла та інші параметри зовнішності), це допомогло мені краще себе зрозуміти. Згідно з цією типологією головне - залишатися собою, не намагаючись стати протилежністю. Інакше кажучи, не потрібно намагатися зробити із худенького - товстого, а з пишного – стрункого. Натомість варто показати, який ти класний повний або який ти класний стрункий. Адже коли пишна дівчина візьме міні-клатч, це може виглядати комічно, тому що за рахунок розміру клатча лише підкреслюватиме форми дівчини. 
Або навпаки. Я свого часу носила торби-мішки або великі підбори. І це ще більше підкреслювало мій невеликий зріст. Колись я прийшла на побачення і вже наприкінці, домовляючись про нову зустріч, чоловік сказав мені: “Приходь наступного разу в кедах”. Я так на нього глянула і кажу: “Тобто?” А він мені: “Я вже бачив, якого ти зросту, не треба намагатися виглядати вищою, у тебе нормальний зріст, ти така, яка є”. Я тоді довго розмірковувала над його словами. А зараз розумію, як би ти не старалася, все одно люди бачать: ти пишна чи худа, маєш форми чи ні, є груди чи нема, ніс великий чи ні — рано чи пізно це все стає явним. І тут важливо не приховувати це, а бути максимально природнім у своїй поведінці та стилі. 
Тому до ідеї бодіпозитиву я ставлюся добре. У тому розумінні, аби люди не принижували себе за те, які вони є. Але я проти гіперболізованого сприйняття, коли має бути байдуже до того, як ти виглядаєш. Або банальна недоглянутість. Чому нам подобається Ешлі Грехем, попри її пишні форми? Тому що вона доглянута. Ось і все. Візьміть будь-яку дівчину з класною фігурою, але зробіть із неї нечупару — і весь її шарм як рукою зніме. 
Я завжди кажу, що вродлива дівчина — це дівчина з чистим волоссям. Неважливо, буде вона одягнена в Chanel чи сукню від H&M, умовно кажучи. Звісно, я не відкидаю стиль та елегантність. Але в першу чергу, людина має охайно виглядати. І додати сюди посмішку. Адже якщо дівчина дуже доглянута, стильна, але має напружене обличчя, то це так само впливає на сприйняття. Тому я вважаю, що бодіпозитив — це в першу чергу, стан здоров’я.
— Ти можеш пригадати найкращу пораду, яку тобі колись давали?
— Колись мене вітав із п’ятнадцятиріччям бойфренд старшої сестри. Він сказав: питай поради лише в тих людей, які досягли успіху в тій сфері, про яку ти питаєш. Це мені запам’яталося. Часто ми радимося з рідними, скажімо, на предмет стартапу чи роботи в міжнародній корпорації в іншій країні. Зрозуміло, що мама не порадить тобі поганого навмисно, але якщо вона все життя пропрацювала кухарем у дитячому садку, то не розуміється на специфіці саме цього типу роботи і може висловити хибну думку. Але ми все одно прислуховуємося, бо рідна людина.
І друга порада, яка мені дуже сподобалася. Я маю подругу в Німеччині, вона вже двадцять років у шлюбі. Це її перший і єдиний шлюб. Сподіваюся, що так завжди і буде, у неї дуже гарна родина. І якось я запитала: “Дай-но мені пораду стосовно стосунків: що потрібно чоловікам?”. На що вона відповіла: “Слухай, у мене, звісно, щаслива сім’я, але з одним-єдиним чоловіком. Я поняття зеленого не маю стосовно інших чоловіків”.
— Без чого, на твою думку, не може бути любові?
— Без поваги. У моєму розумінні, це повна відсутність маніпуляцій. Наприклад: я тобі сорочки прасую, а ти мені що? Але таке на кожному кроці. Кого не послухаєш, всі: я йому перу, прибираю, а він мені чогось не дає. Так само і чоловіки: я тебе забезпечую, а ти мені чогось не даєш. Взагалі такі питання — це маніпуляція, адже ми тоді робимо щось не через бажання піклуватися, а через бажання отримати для себе за це винагороду. 
Або ще, наприклад, коли ти хочеш змінити людину без її бажання. Наприклад, стиль одягу. Жінки полюбляють таке робити — тихцем викинути щось із шафи чоловіки чи  замінити. Чоловіки не завжди такі речі помічають, звісно, але це все одно нечесно. Якби якусь мою річ викинули, я б не знаю, що зробила наступного дня.
Адже можна просто поговорити: оце твоя річ у нашій спільній шафі, вона мені заважає, давай її викинемо. Повага на всіх рівнях. Не лише із серії “я з тобою раджуся”, а розуміння, що це окрема особистість, така, якою є. Якось же ця людина без тебе тридцять років жила, а тепер ти хочеш усе в ній змінити. Я й сама наступала на ці граблі.
Я маю власний тест, стовідсотковий. Гадаю, він усім підходить. Якщо ти потрапляєш до квартири чоловіка і тобі там не подобається – тікай. Це його світ. Він такий. Але як ми, дівчата, зазвичай робимо? Ми заходимо і думаємо: ну, ось це ми переставимо, це викинемо. Тобто ти вже втручаєшся у світ цієї людини. Ми гадаємо, що це стосується лише інтер’єра, але насправді це стосується внутрішнього світу людини загалом.
— Оскільки ми перейшли до теми інших людей, яка головна людська чеснота для тебе?
— Повага.
— А яка твоя головна чеснота?
— Мені здається, щирість.
— Якби в тебе була суперсила, що б це було?
— Я би хотіла вміти ухилятися від прямих відповідей, десь полестити чи навіть сказати неправду. У мене немає хитрості. А вона може бути сексуальною. Я це розумію.
— А без чого не може бути Тамріко Шолі?
— Без рислінгу, без капучіно, без книжок. Лише паперових, у мене немає електронної книжки, сподіваюся, ніколи й не буде. Друзі погрожують подарувати, але я сказала, що в такому разі викреслю їх зі свого життя) 
Навіть не без книжок, а без книжкової шафи. До речі, моя велика біда — я маю дуже багато крутих книжок, і вони розкидані нині по чотирьох квартирах у трьох країнах. Десь вони лежать у підвалі, сподіваюся, їх не погризуть щури. 
І ще без багатьох речей не може бути Тамріко. На своїх курсах із техніки написання текстів я постійно кажу, що в текстах має бути багато деталей. Щоб читач міг побачити кінофільм. І от я сама теж складаюся із дуже багатьох деталей. Лише якщо зібрати їх докупи, вийду я.
До прикладу, без французької музики – я не я. А ще без шкіряної куртки. Поки не настане мінус двадцять, я ношу шкіряну куртку, причому одну й ту саму, дуже довго, і з шовковою сукнею, і з джинсами. І без ноутбука, він навіть зараз зі мною, завжди і всюди. Безліч речей.
— В одному з інтерв’ю ти говорила, що батьки не підтримували твого рішення стати письменницею. А коли був той момент, як ти відчула, що виправдала їхні надії?
— Він точно був, але мені важко сказати, коли. Не пригадаю. Зараз я вже відчуваю, що все, що можна, доводжу в першу чергу самій собі.
— Але цей момент загалом був?
— Мені здається, все відбулося природно. Це схоже на той випадок, коли кажуть, “вона прокинулася знаменитою”. Та це для когось отак різко. А насправді цьому передує багато різних подій, це тривалий шлях. Точно так само й тут, мені здається, було багато всього потроху, а потім якось вранці я прокинулася і зрозуміла, що не маю більше нічого доводити своїм батькам.
— Можеш описати себе у 10, 20 і 30 років?
— У 10-15 років я була страшенною пацанкою – у шкірянці, в балахоні з капюшоном, безрозмірних джинсах, цигаркою в зубах, із пацанами на даху. Земфіра, Віктор Цой, якісь підвали. Спроби заробити гроші, миття машин, розклеювання оголошень, підробіток із написанням творів за 50 копійок. Посадка, куди нам заборонялося ходити, а ми брали ножики і ходили. Вулиці розбитих ліхтарів. Таке, як ми називали, брудне місто Луганськ. Такий собі Даніла Багров у спідниці. Оце приблизно такою була я років до п’ятнадцяти.
У двадцять почалася перебудова характеру. Я була дуже творчою. Тоді ще жодного разу не дивилася серіал “Секс і місто”, але, здається, я була такою собі українською Кері Бредшоу. Не в сенсі, що такою модною і стильною, а в тому, що відчувала себе так внутрішньо. Я тоді очолювала розділ “Шоу-бізнес” на одному сайті, а це означало – постійні зйомки кліпів зірок, ефіри, тусовки, фуршети. Блогерів тоді ще не було як таких, всюди запрошували журналістів. До ранку ми сиділи в редакціях, усі молоді. Становлення онлайну в країні. Я тоді писала свої перші оповідання на різних сайтах студентської творчості. Отака я була у двадцять років. Богема тієї епохи.
А в тридцять — той період, який я нині проходжу, — мені хочеться вірити, що етап експериментів минув. Кардинальних експериментів, коли в першій частині життя ти набираєшся досвіду, не розумієш, що твоє, а що - ні, пробуєш дуже різне. У мене точно було не нудне життя. Не все мені подобалося. Але я і в йога-тусовці була, і з байкерами, і в дитячих будинках. Пам’ятаю період, коли три роки поспіль кожні вихідні ми проводили в дитячих будинках. І до театральної школи я ходила, навіть збиралася вступати до театрального на режисера театру. У нас були заняття щодня, а по вихідних — цілий день репетирували. Сцена для мене якийсь період була практично основною частиною життя.
Ці періоди тривали по два-три роки, коли я шукала себе. Також закінчила школу дизайнера інтер’єру. Взагалі не розумію, навіщо мені було це потрібно, але таке теж було. Десь в архівах досі лежать проекти власної книгарні. 
А нині настав інший період. Це не означає, що мене нічого не цікавить, але тепер мені цікавіше вглиб, а не вшир. Є таке гарне слово – “гніздуватися”. Це не обов’язково значить обростати дітьми, а швидше створити власне домашнє вогнище, власний світ.
— Що для тебе дім взагалі?
— Це атмосфера. Я знаю, що в багатьох країнах світу люди віддають останні гроші за будь-який клаптик, аби лишень купити десь квартиру, мати власні стіни. Але я не хочу, щоб це були просто стіни. Для мене дім — це наявність якоїсь спільноти. Не хочеться жити самій. Я все ж сподіваюся, що матиму власну родину, принаймні, я цього хочу. Тому що дім для мене — це атмосфера. А вона створюється за рахунок певної зграї. Я в цьому плані дуже архаїчна, дуже грузинка.
— Розкажи, над чим ти зараз працюєш.
— Зараз я працюю над книгою “Коли Бог має бажання”. Хочу нарешті її видати. Перший уривок цієї книги з’явився майже вісім років тому, ще до моїх вже виданих книжок,  і люди сказали “Вау!”. Це була просто замальовка, як дівчина сидить у барі з Богом і вони п’ють горілку. Він каже, що горілка дешева, і заклад такий собі, і де ти взагалі тусуєшся, загалом так нормально її критикує. Всім дуже сподобався цей Бог. Я тоді ще працювала в редакції. І всі мені: пиши, пиши... Я почала писати якісь речі, але спершу це був такий фарс у стилі “раннього Вуді Аллена”. Потім я зрозуміла, що це не зовсім мій жанр. Якось воно закинулося у довгу шухляду, потім з’явилися “Внутри женщины” і “Внутри мужчины”, всі сили були скеровані на них. Потім я періодично писала уривочки, і в якийсь момент цих уривків стало надто багато. Але в мене постійно змінювалася ідея цієї книги. 
Все це призвело до того, що в деяких джерелах, до переліку моєї бібліографії входить ця книга, хоча її ще немає. І якщо набрати в google “Коли Бог...”, то першим запитом буде “загадывает желание”.
— Тобто, на книгу вже є попит?
— Так, вона вже добре проіндексована в мережі. Якийсь час я думала, що цієї книги не буде: я розчарувалася в самій ідеї того, що ось є певний учень і вчитель, який йому несе мудрість у стилі Кастанеди. Я такої літератури не люблю, не читаю. Все це утопічно, якась ілюзія. І я зрозуміла, що не писатиму цієї книги. Було кілька інтерв’ю, де я прямо кажу, що ніколи, не вмовляйте навіть. 
А потім мені спало на думку, що саме про це тоді й потрібно написати. І я все змінила, в тому плані, що Бог просто трощить ілюзії цієї дівчини. Тобто він не в класичному сенсі мудрість передає, а навпаки, каже, що все це мотлох, пішли вип’ємо. Отака річ. В результаті, це саме те, що мені зараз резонує, — автор має сам вірити в те, що пише. Може, це й не велика правда життя, але він сам має вірити. Тому читацький запит таки буде задоволений, книжка буде. 
Поки я думала над цією книгою, то паралельно працювала над іншою. Вона вийде вже після “Бога”, дай Боже))). Це книга про сучасну самотність: як люди приходять до самотності всередині себе, навіть до відчаю. Про точку, коли люди дістаються власного дна і мають два варіанти: або здатися, або розпочати інше життя. Вийде чи не вийде? Це буде історія про шістьох, у яких виходить.
— До речі, якщо є “Всередині жінки”, “Всередині чоловіка”, то має бути і “Всередині Тамріко”?
— Мене часто про це питають. Я кажу так: коли завагітнію.
— Що б ти порадила людині, яка хоче написати свою книгу?
— Спробувати це зробити. Навіть якщо не вийде, це теж результат. Ось у мене не вийшло бути фотографом, не вийшло бути дизайнером, не вийшло стати режисером. Але я спробувала. Зрозуміла, що не приділятиму цьому часу. І зараз не займаюся тим, що не моє.
— А що б ти порадила людині, яка хоче видати свою книгу?
— Спробувати її видати. Навіть якщо це виявиться важко зробити. Насправді немає нічого простого. Відкрити власну кав’ярню чи видати книгу, вийти заміж чи народити дитину — яка дія може бути простою? Немає простих дій.
— Що ти порадиш письменникам для того, аби побороти прокрастинацію?
— Лише змушувати себе писати, інакше ніяк. Якщо тривалий час не виходитиме, тоді це просто не ваше. Від літератури треба отримувати задоволення. Іноді мучитися, але отримувати задоволення.
— Які книги тебе дратують?
— Жодні. Навіть умовна Дар’я Донцова, яку так не люблять і критикують. У неї є власна аудиторія і власний читач. Звісно, є люди з різним інтелектуальним рівнем або з різним світоглядом. Та це не означає, що хтось із них кращий чи гірший. Тому ті люди, які читають, наприклад, бульварні романи або кримінальні детективи, — це їхній світ. Я ніколи не напишу поганого коментаря в соцмережах. Навіть якщо прочитаю й подумаю: Боже, яка маячня. Все, за дві секунди у мене цього вже в голові немає. А є ті, хто читає і думає: а тепер треба з цією людиною на цю тему поговорити)))) Є книги, які мені не подобаються, але щоб дратували – немає таких.
— А хто твій найстрашніший критик?
— Усі кажуть, що найстрашніший критик, — це ти сам, і я з цим згодна. Моя колега-письменниця, Таїс Золотковська, нещодавно писала про звичайний день письменника: зранку думаєш, який класний розділ зараз напишу. Сідаєш, потім думаєш: Боже, цей герой сюди не пасує, пишу недолуго, піду поки відволічуся, помию посуд, зроблю те й те... Увечері дивишся — порожній аркуш. Так і є )))
— А як часто бувають моменти, коли сумніваєшся в собі як у письменниці?
— Приблизно щодня. Письменництво лише збоку виглядає легко. Сидиш собі у кав’ярні та нічого не робиш. Насправді, коли письменник просто сидить, у нього в голові, ніби у браузері, відкрито 125 вкладок, де він паралельно розмірковує над різними речами. Тому бути в стосунках із письменником непросто: він з тобою і ще в декількох реальностях одночасно )). Це все правда про те, як автор фізично переживає за своїх героїв (яким сам же і створив таку долю!) або прокидається посеред ночі, бо прийшла до голови якась цікава думка.
 — Які найдивніші відгуки ти чула про свої книги?
— Що це “фу, жіноча література”. Саме з таким підтекстом. А хіба жіноче — це одразу низькопробне? Колись ще казали – “ви пишете, як жінка”. Я досі не знаю, що на це відповісти. А як хто я маю писати, як восьминіг? 
Витоки цього формулювання зрозумілі — дуже довго жінки підписувалися чоловічими псевдонімами, аби мати змогу публікуватися. Це досі тягнеться звідти. Але почитайте, наприклад, Оксану Забужко, це такий розум, чи Ліну Костенко, фору дасть усім Стівенам Кінгам.
А, був ще такий коментар: що мої книги сповнені сексизму. Що ж, я належу до тих людей, які досі ділять світ на дві статі. Я спокійно ставлюся до різних проявів ідентичності: зі мною в університеті навчався хлопчик, який проходив трансформацію зі зміни статі. І мені було нормально перший рік називати його Джек, а другий — Джекі. Ми товаришували, з ним було завжди цікаво. Але саме я люблю чоловіків і  хочу створити класичну сім’ю. Відповідно, і книжки я такі пишу.
Перша книжка вийшла, коли мені було двадцять чотири роки. Вже майже десять минуло. Місцями там є якась така наївність і занадто велика категоричність у певних речах. Зараз я би десь м’якше написала. Але там дуже багато слів “чоловік”, “жінка”, не “людина”. І ось тому кажуть, що книжка сповнена сексизму. Але моя книга — взагалі не про це. Поміняйте слова місцями – сенс залишиться такий самий.
— Ти залежна від чужого успіху?
— Ні. Або так, але цілком позитивно. Мене він надихає. Я люблю людей, які щось роблять, а не сидять у фейсбуці й обговорюють, де прорвало чергову трубу. Коли ми були дітьми, то були лавки з бабцями, які обговорювали різні негативні чи неважливі речі. Тоді здавалося, що ми такими ніколи не будемо. І дивувалися, як такими взагалі можна стати? А зараз я бачу, як люди перетворюються на цих бабусь, принаймні в соцмережах. Вони починають обговорювати, крім політики, питання із серії: ой, вам платіжки прийшли? Але хіба нам колись жилося краще? Ні, завжди було приблизно так само, як і зараз. Тільки раніше ми були молодшими, нас цікавили інші речі. А зараз відкриваєш фейсбук — і та ж сама лавочка: обговорити платіжки та хто як одягнений.
Повертаючись до питання про успішність: я люблю людей, які досягають успіху. Вони не мають часу на пусті розмови. Якщо зайти на сторінку якогось лідера думок чи підприємця, не важливо, в Україні чи поза її межами, – у них геть інша стрічка. І це показник того, чому вони стали тими, ким є. Обговорення негативних чи незначущих новин забирає дуже багато часу.
— Згадуючи про фейсбук, ти залежна від соцмереж?
— Звісно, залежна. Забери в мене соцмережі — і що залишиться? Але це моя робота. Проте стала набагато менше переглядати та коментувати: мені вистачає коментарів до моїх дописів. Буває, що я зранку прокидаюся, – а там десятки сповіщень. Поки на кожне відповіси, і це без повідомлень, і лише у фейсбуці, а є ж іще й інстаграм. В цьому сенсі я надзвичайно залежна від соцмереж, дуже багато часу там проводжу. Тому казати, що я поїхала у відпустку й вимкнула телефон – не можу. Наразі не можу.
— У тебе є рецепт балансу, як оцю прокрастинацію соцмереж подолати?
— Лише за рахунок того, що в реальному житті має бути більше пріоритетних подій.
— І, звісно, питання, яке я не могла не поставити: що б ти зробила, якби не боялася?
— Я би зателефонувала дуже багатьом людям і попросила пробачення.
— Якщо є щось, що я не спитала, а тобі цікаво було б сказати...
— Мені багато є чого розповісти. Коли дають волю, то стислість — це взагалі не моя фішка. Тому в мене немає твітера і складно в інстаграмі, де є обмеження.  
Я – кавказька жінка і люблю позаламувати руки. Люблю погнівити Бога, говорячи, що не люблю своє життя: все не так, хочу інакше тощо. Але з іншого боку, коли даю інтерв’ю, починаю згадувати якісь речі й дивитися на своє життя інакше, як на кіно. Класне кіно. Я впевнена, що у будь-якого письменника є ця думка: коли вони будуть дуже старими і сивими, то хтось напише їхню біографію. Потім її екранізують, можливо, вже посмертно. І от я коли уявляю собі власну біографію, то це будуть стовідсотково дуже цікаві – і фільм, і книга.
— Як тобі було під час нашої зйомки, чи були якісь внутрішні моменти, коли тобі було приємно, неприємно, якісь думки, інсайти.
— Я дуже скептично ставлюся до студійних фото. Мені здається, що там немає історії. Скажімо, у живому інтер’єрі – кав’ярні, до прикладу, де можуть бути люди на тлі або вулиця – є сторітелінг, коли щось може несподівано потрапити до кадру. Тому зазвичай, коли мені пропонують на вибір студійну чи вуличну зйомку, я завжди кажу: тільки не в студії. А тут було інакше... По-перше, я сама була візажистом і стилістом одягу для цієї зйомки. Часто, коли приходить стиліст, візажист, вони створюють образ, у якому взагалі немає мене. Або ж мені пропонують якесь вбрання, яке саме по собі гарне,  але це не я взагалі. Нарешті, цього разу, це змінилося на краще. Я відчувала себе під час зйомки дуже комфортно і природно, саме собою. 
От нещодавно була одна зйомка, і мені взагалі жодна світлина не сподобалася. Надто багато креативу було. Вони майстри своєї справи, але я не змогла розслабитися, бо це не мій образ, не моя зачіска. І та зйомка була останньою краплею. Я собі сказала: Тамріко, роби завжди так, як сама відчуваєш. Ти вже достатньо добре знаєш себе. Звісно, я не професійний візажист, але…  Заплющила очі й думаю: мій найулюбленіший одяг, у якому почуваюся комфортно. Я зрозуміла, що це оця сукня, звичайна, не “парадна”. І все.  
Часто, коли фотографи хотіли, щоб фотографія містила в собі якийсь секс, то намагалися оголювати плечі або груди, – щось, що здається апріорі еротичним. Але ніколи в житті у мене не було світлини, де б усе було закрито і відкриті лише ноги. Проте ноги — це якраз моя сильна сторона. У кожної дівчини свої плюси.
— Зізнаюся, я дивилася і думала: які гарні ноги)
— От. І нікому не спало на думку зняти саме їх. А сьогодні ми лише трохи оголили ноги і за рахунок оцих плавних ліній я побачила, як це гарно і спокусливо. І хоч я не ханжа, але не люблю вульгарності. Мені комфортніше в довгій спідниці, у цьому теж можна побачити красу і привабливість. Я вдячна, що нам це вдалося.
Мені сподобалася наша взаємодія на зйомці. Це реально магія фотографії, коли ти просто сидиш на стільці й один рух змінює всю лінію тіла. Спрацював і мінімалізм, увага була саме до жестів і ліній, а не до антуражу навколо. 
Я сьогодні згадувала, що ходила до театральної школи. Так от, режисер забороняв нам шити костюми й робити грим. Ми якось ставили “Чайку Джонатан Лівінгстон” і купили тканину для простирадла. Зробили собі з неї сірі футболки. Сказали режисеру: “Давай крила зробимо”. А він відповів: “Послухайте, з крилами кожен дурень зіграє чайку. А ви зробіть так, аби без реквізиту глядачі побачили птахів”. І це було мені уроком на все життя. 
Те ж саме з фотографією. Одна справа, коли в кадрі дуже багато постановки, яка вибудовується впродовж цілого дня. І геть інша річ, коли людина просто сидить. А ще у нашій зйомці я побачила зміни, які в мені відбулися. І я хочу, щоб ця фотосесія стала початком моєї нової історії.





читати інтерв'ю з Мариною Круть
Back to Top