На її плечах (The Shoulders We Stand On)

"На її плечах" — це візуальне дослідження жіночої спільності, підтримки та взаємозвʼязку. Натхненна висловом Тамари Марценюк “Ми стоїмо на плечах своїх попередниць”, я прагнула поглибити і розширити значення цих слів, втіливши цю ідею буквально — тілом.

У цьому проєкті я знаходжуся в одночасному діалозі з жіночою лінією свого роду (символічно це простежується через градацію віку героїнь зйомки) та жінками навколо себе, які “жестом” (словом, рухом чи власним терапевтичним процесом) підтримують, допомагають добудувати внутрішню опору та проявити себе.

"На її плечах" нагадує перевернуту метафору. Серія знімків оприявнює у конкретному (тілесні фігури та форми) абстрактне (невидимий, але відчутний звʼязок поколінь, підтримку роду, співбуття жінок).

Для мене цей проєкт особливий не тільки за ціннісним змістом, але й за способом взаємодії з власною мистецькою практикою. Мій звичний метод роботи — бути оком ззовні, поглядом збоку, що ловить і фіксує. Я спираюся на візуальне чуття, створюючи простір безпеки для іншої жінки у кадрі.

Але у проєкті “На її плечах” я дію зсередини свого задуму, пірнаю в нього, виходжу і дозволяю прозвучати власній історії. Я одночасно режисерка, фотографка, мисткиня, оповідачка власної та колективної історій, подруга та незнайомка, наставниця, а ще та, хто свідчить. Це дозволяє оприявнити себе жестом сили і дотиком ніжності: живу, неідеальну, з мʼяким, але міцним тілом, у взаємоконтакті з іншими жінками.

Свого роду.
Свого кола.
І навіть – з глибин своєї памʼяті. 

Різних за віком, географією і досвідом.
Спільних у проживанні себе “жінкою”.

Як мені здається, щоб знайти (близькість), треба піти на ризик відвертості. Це дуже страшно. Показати своє мистецтво — це теж вразливість, коли ти відкриваєшся іншим. Необхідність виявити свою вразливість, дозволити собі відверто сказати щось про себе — це той ключ до знаходження близьких собі людей. Для того, аби встановити глибинний звʼязок, то треба і поділитися чимось глибинним.